Сільська школа: арифметика для дорослих

Сільська школа: арифметика для дорослих

Рекордну в світі ціну за користування газом платять деякі українські школи – в середньому по $762 за тисячу кубометрів. При ціні в бюджеті $413...   Кошти йдуть «згори донизу» крізь систему різних фільтрів – розкрадання, проїдання, нецільового використання...

школа діти детиУкраїнська сільська школа останнім часом нагадує зону відчуження, змальовану в «Сталкері» Андрія Тарковського.

Сюди не любить потикатися влада. Сюди надходять кошти, які звідси дивовижним чином зникають. Так само як і вчителі, медпрацівники – і навіть діти. Які потім знаходяться – але дуже далеко від села. В якомусь місті чи іншій державі. Іншими словами, тут діють напрочуд особливі закони.

Лише тут школярі встигають навчатися заочно, збираючи картоплю у батьківському чи вчительському городі. Лише тут комп’ютер набуває найбільшого культового статусу – його ставлять на видноті наче пам’ятник – для перевірок, проте дітям до нього підходити заборонено – а раптом зламають? При цьому в звітах районного управління освіти школа фігурує як тотально комп’ютеризована. І ще тут найбільший відсоток шкіл, де немає гарантованих законом безоплатних гарячих сніданків для учнів початкової школи, а в працівників харчоблоків – санітарних книжок.

У семи няньок дитя без ока (с)

Кажуть, серед найбільших бід української сільської школи – її недофінансування. Цього навіть і влада не приховує. Мовляв, коштів немає – і не буде. Отже, треба мережу сільських шкіл «оптимізувати».

Втім, упевненості в тому, що після того школі вистачатиме коштів, так само немає. Адже головна біда – в механізмі її фінансування. Залишковому. Далеко не перший рік сільська школа отримує від влади не те, чого потребує, а те, що залишається від інших, більш стратегічних для влади структур. Як кажуть у народі, «візьми собі копійку – наїжся гарненько».

Як мало би бути – в ідеалі?

Спочатку держава мала б виявити потреби сільської школи. Скажімо, в гривнях. Потім отриману суму конвертувати в показник фінансування освітніх потреб одного учня – відповідно до регіональних умов (до прикладу, в гірських школах) і типів навчальних закладів (ліцеїв, гімназій, спеціалізованих шкіл тощо). А далі індексувати щороку відповідно до рівня інфляції та інших специфічних викликів.

Щоправда, в нас уже діє псевдо-показник забезпечення одного учня видатками на освіту, який використовується в бюджетних розрахунках (відповідно до постанови КМУ №1149 від 08.12.2010 «Деякі питання розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів»). Але він формується в дивний спосіб – не від суми потреб, яку ділять на одного учня, а від куцих залишків «бюджетного пирога».

До слова сказати, сьогодні цього вистачає хіба що на оплату праці педагогів і комунальних платежів – енергоносіїв, послуг зв`язку тощо. Винятки – на вагу золота. Ви запитаєте – а як же модернізація навчального обладнання і капітальний ремонт, технологічне забезпечення навчання і розвиток природних обдарувань, транспортування школярів і мотивація вчителів, які працюють у сільській місцевості і тому подібне?

Дещо із цього списку може взяти на себе регіональний бюджет або сільрада. Якщо школа демонструватиме місцевій владі лояльність у тій чи іншій формі. Не секрет, що більшість виборчих дільниць розміщується саме в приміщеннях навчальних закладів.

Дещо – «попросять» із батьківських гаманців. Тільки вчора отримала слізне прохання від батьків однієї школи на Вінниччині допомогти їм з унітазами й умивальниками. Мовляв, Міносвіти зобов’язало встановити туалети, а коштів не перерахувало. Тепер батьки збираються – хто скільки зможе. Вся наша система управління освіти в цьому прикладі – як у краплі води.

А дещо так і залишиться в нереалізованих «потребах». До кращих часів.

Утім, у тому, що обсяг фінансування сільської школи визначається «нагорі» відповідно до залишкового принципу, криється лише половина біди.

школа діти дети вікно

Не менша біда полягає в тому, що кошти йдуть «згори донизу» крізь систему різних фільтрів – розкрадання, проїдання, нецільового використання, інфляційних стрибків. А те, що в підсумку залишається – розподіляється в ручному режимі.

Тим часом, директори сільських шкіл разом із батьками школярів сушать голову – як переконати владу в необхідності зменшення мінімальної наповнюваності класів у сільській місцевості з 5 до 3 осіб. Де знайти кошти на ставку медпрацівника для кожної сільської школи? Як спокусити сільських учителів тим, чого наразі чинне законодавство не гарантує – 50% надбавкою, житлом і земельною ділянкою кожному – доки працюють.

Погодьтеся, це не зовсім їхня функція і сфера відповідальності.

Чому закривають школи

У зв’язку з хронічним недофінансуванням потреб сільської школи видатки на її утримання пропонують «оптимізувати».

Отут виникає запитання – як саме?

Влада вже скорочує мережу сільських шкіл – без попереднього вивчення ситуації, шляхом збурення громадської думки і провокації до ксенофобії різних рівнів. Лише за два останніх роки перекрили фінансування трьом сотням сільським шкіл – 115 закладів у 2010 році, а впродовж 2011 року ще більше – 200.

Чим не політика «неперспективних селищ» часів Л.Брежнєва, коли влада складала списки населених пунктів, які варто розвивати – телефонізувати, газифікувати, шляхи підводити тощо? Тоді це завершилося катастрофічним відтоком із радянського села молоді – 700 тисяч щороку! І цілком природною деградацією радянського села.

Керівник Міносвіти любить запитувати в таких випадках – а я тут при чому? Школи закриває місцева влада, я ж на це не маю права – відповідно до закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, пане міністре, це правда. Ваша роль полягає в іншому – заявити публічно на всю країну, що коштів на всіх не вистачить – треба закрити якийсь відсоток – решту підхоплять управління освіти в співавторстві з місцевими громадами, яким утримання цих шкіл – як кістка поперек горла!

Але ж оптимізація мережі навчальних закладів не може визначатися лише потребами економії коштів. У неї є суттєво важливіші цілі – впровадження нової якості освіти, забезпечення рівного доступу до неї для всіх учнів незалежно від місця їхнього проживання тощо. Вона невід’ємна від розбудови дієвої системи освітніх округів, яка передбачає масштабну децентралізацію повноважень міносвіти: і щодо організації освітнього процесу, і щодо його фінансування на користь обласних і районних освітянських структур.

При цьому станом на сьогодні ситуація з закриттям шкіл виглядає приблизно так: на район приходить рознарядка, мовляв, ця, ця і оця школи економічно невигідні. Нікого не цікавить, що шкільного автобуса немає, що він на папері і його буде придбано лише наступного року , якщо кошти не вкрадуть. Що діти пішки будуть іти 7 і більше кілометрів. Тиждень тому бачила двох таких дітлахів – на трасі в районі Підволочиська. Температура «мінус» 12, вітер, а вони йдуть додому зі школи «самоходом». І ніхто не переймається станом їхнього здоров’я, втратою 1-2 годин їхнього дорогоцінного часу тощо.

Нарешті, є ще один аспект – соціальний. У нас є такі сільські школи, що формують село. Закриють школу – через 5 років села на карті не залишиться.

А якщо менше красти і розбазарювати?

У зв’язку з вищенаведеним виникає принципове запитання – а чи можна економити інакше? До прикладу, менше красти і розбазарювати! Адже не секрет, що навіть ті жалюгідні кошти, що адресуються сільській школі, до неї не потрапляють в повному обсязі.

Свого часу Кримське Міносвіти придбало конвекційні печі на 8 мільйонів гривень. Хоча за ринковими цінами їх можна було купити за 3 млн. У такий спосіб до кишень зацікавлених осіб перемістилося 5 млн. – дві третини від вартості тендеру! Рівно стільки недоотримали школи автономії.

Не менш одіозні оборудки зафіксовано і в національному масштабі. Лише за лютий 2012 року на держзакупівлях було вкрадено (з того, що нам достеменно відомо) – 106 мільйонів. Це різниця між цінами – за якою закуповують чиновники і ринковою.

Виявляється, рекордну в світі ціну за користування газом платять деякі українські школи – в середньому по $762 за тисячу кубометрів. При ціні в бюджеті $413. Між іншим, для промислових підприємств декого з нинішніх представників влади газ купують по $282 за тисячу кубометрів.

А тепер зовсім простий розрахунок.

Якщо впродовж останнього року влада закрила 200 сільських шкіл, на яких було зекономлено якихось 200 мільйонів гривень, а лише за місяць в держави було вкрадено більше сотні мільйонів – скільки можна було б зберегти навчальних закладів і населених пунктів? Тобто, якщо не красти – хоча б кілька місяців.

Але в такому разі доведеться не лише визнати розмах і реальні масштаби корумпованості нинішньої влади, але й обмежити її протиправні доходи.

Може, тому й закриваються навчальні заклади?

Леся Оробець

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter