Українська наука перед викликами

Українська наука готова дати національній економіці значно більше, аніж ця економіка може від неї взяти... «Постпатонівську» НАН очікує стрімкий колапс — академія неминуче стане жертвою охочих захопити її численні приміщення і майно...

Україна в спадок від колишнього СРСР зберегла потужну науку світового рівня, яка після 1991 року, однак, ніколи не належала де-факто до державних пріоритетів і виживала насамперед завдяки ентузіазмові й заповзятливості самих учених. Упродовж останнього десятиліття в державі був відсутній навіть єдиний орган, відповідальний за вироблення й здійснення політики в сфері науки, технологій та інновацій у національному масштабі.

Гострою проблемою протягом усього періоду незалежності залишалося украй недостатнє фінансування науки (Україна сумарно витрачає на дослідження у 500 разів менше коштів, ніж США, і в 30 разів менше, ніж Росія), загальне падіння престижу наукової праці і «вимивання» з науки талановитої молоді (позбавлена можливості самореалізації й забезпечення гідних життєвих стандартів, вона емігрує або переходить в інші сфери діяльності, водночас основою більшості наукових інститутів і університетських кафедр є сьогодні люди передпенсійного й пенсійного віку). Як наслідок, сумарне число науковців скоротилося в Україні після 1991 року понад удвічі, а за основними природничо-науковими й технологічними напрямками — у 3–5 разів (при цьому суттєво зросло число економістів і правників — що, на жаль, не позначається поки скільки-небудь позитивно на рівні національної економіки чи правової культури держави й суспільства).

Незважаючи на це, Україна за низкою напрямків (матеріалознавство, математика, комп’ютерні науки, радіоастрономія, теоретична фізика тощо) все ще посідає гідні позиції у світовому розподілі наукової праці. Це демонструє участь українських учених у важливих міжнародних проектах (співавторами першої статті, надісланої 2009 року до «Європейського фізичного журналу» через кілька годин після відновлення роботи Великого адронного колайдера, були й четверо українських науковців; українські теоретики В.Гусинін та С.Шарапов зробили важливі доповнення до «проривних» робіт нобелівських лауреатів з
фізики 2010 року А.Гейма та К.Новосьолова, які отримали й дослідили унікальний двовимірний матеріал графен. Приклади можна наводити й далі).

Черговою спробою держави «згадати» про існування своєї науки стало створення в квітні 2010-го держкомітету з науково-технологічного та інноваційного розвитку, який у липні було реорганізовано в держкомітет з науки, інновацій та інформатизації, а кількома місяцями пізніше в рамках адміністративної реформи перетворено на держагентство. Це відомство зуміло домогтися збільшення фінансування Державного фонду фундаментальних досліджень та низки державних науково-технічних програм, має всі шанси довести до логічного завершення питання асоційованого членства України в ЦЕРНі. Але майже відразу почалася й боротьба за функції й бюджетні кошти між новоствореною структурою і Міністерством освіти і науки, молоді та спорту (його попередник — МОН — до початку 2010 року де-факто адмініструвало університетську науку й почасти — державні наукові програми та міжнародну наукову співпрацю).

Хоча МОНМС зберегло за собою майже всі наукові установи і більшу частину «наукового» бюджету, в ньому 2010 року (вперше за доби незалежності) «зник» окремий департамент, який фахово опікувався б проблемами науки (залишки наукових підрозділів влили в структуру, що займається проблемами ліцензування й акредитування). Таким чином, університетська наука (другий, а в перспективі — перший за значенням сегмент національної науки) опинилася на узбіччі інтересів влади. Водночас Держінформнауки (як орган виконавчої влади «другого рівня») вочевидь матиме ще менше підстав виступати в ролі координаційного центру всієї національної науки, аніж раніше МОН. Важко передбачити й те, яку ціну заплатить наша наука за ліквідацію ВАК і передачу всього комплексу питань атестації наукових кадрів до відання міністерства, діяльність якого викликає чи не найбільше критичної уваги в суспільстві й медіа.

Адже сумнозвісний стиль керівництва нинішніх очільників МОНМС вже виразно позначився на науковій роботі університетів. Наприкінці 2011 року громадська Академія наук вищої школи України, стривожена непрозорістю й волюнтаризмом, з якими міністерство проводило два останні конкурси у рамках бюджетних кодів «Підтримка фундаментальних (прикладних) наукових досліджень у ВНЗ», ухвалила звернення до прем’єр-міністра М.Азарова.

Нагадаю: до 2010 року така підтримка здійснювалася на підставі ухвал 23-х секцій наукової ради МОН (включали загалом понад 500 експертів-науковців), прийнятих за результатами експертного оцінювання проектів; при цьому проекти, які отримували оцінку, вищу від встановленого єдиного для всіх «прохідного» рівня, рекомендувалися до фінансування. Формально таку систему збережено і в 2010–2011 рр., але тепер «прохідну» планку для кожного з напрямків встановлює волюнтаристичне рішення керівництва міністерства. При цьому «прохідний» бал для основних природничо-наукових напрямків з невідомих для наукової громадськості причин виявився приблизно удвічі вищим, ніж для ряду соціогуманітарних напрямків.

У результаті за наказом МОНМС №1242 від 28 листопада 2011 року залишено без фінансування 44% робіт з фізики, 41% — з приладобудування, 39% — з інформатики і кібернетики, 29% — з електроніки, по 28% — з хімії і машинобудування — тобто саме з тих напрямків, які визначають науково-технологічний прогрес. Найбільшого удару завдано університетам з традиційно сильними науковими школами в галузі природничих і технічних наук — Одеському національному імені І.Мєчнікова, Харківському національному ім.В.Каразіна, Дніпропетровському національному ім.О.Гончара, Львівському національному ім.І.Франка. Водночас прийнято до фінансування значну кількість соціогуманітарних проектів з інших ВНЗ, об’єктивна вартісність яких викликає сумнів.

Відтак рятує ситуацію в науці хіба традиційна стабільність у головній науковій організації держави — Національній академії наук України, яку від 27 лютого 1962 року незмінно очолює наділений унікальними лідерськими якостями й моральним авторитетом Борис Євгенович Патон. Навіть на тлі постійного фактичного скорочення бюджету (через інфляцію і зростання цін на комунальні витрати) академія продовжує продукувати висококласні наукові результати, витрачаючи на одну роботу, надруковану в міжнародно реферованих журналах, на порядок менше коштів, аніж аналогічні інституції на благополучному Заході (в цьому сенсі, виходячи з «вартості» однієї такої роботи, можна казати й про те, що ККД українських науковців на порядок вищий!)

Однак ця сьогоднішня стабільність НАН (досягнута всупереч складним зовнішнім обставинам) аж ніяк не є гарантією виживання української науки в майбутньому. Адже традиційною проблемою в Україні була й залишається відсутність міцних зв’язків науки з бізнесом. Частка інноваційного продукту в національному ВВП не перевищує кількох відсотків (оцінки серйозних експертів коливаються в межах від 2 до 8%). При цьому українська наука готова дати національній економіці значно більше, аніж ця економіка (переважно низькоукладна, змушена діяти в умовах несприятливого податкового законодавства) може від науки взяти. На жаль, системної політики підтримки інновацій у державі (попри численні оптимістичні заяви урядовців) досі не створено. Більше того, фіскальні відомства впродовж останніх років нищать навіть окремі успішні осередки інноваційності (як-от технопарки, які вельми успішно стартували на початку 2000-х, але які були поставлені на межу виживання змінами законодавства середини минулого десятиліття, і «добиті» ухваленням Податкового кодексу в 2010-му).

Попри досягнуту в першому десятилітті нового століття часткову стабілізацію, ресурс інерційного розвитку для української науки вочевидь не перевищує 10 років. За цей час у силу біологічних причин неминуче відійде старше покоління, яке сьогодні забезпечує тяглість наукових традицій і саме функціонування наукових інституцій (а пришвидшити цей відхід зможе нове пенсійне законодавство, аж ніяк не сприятливе для працюючих наукових пенсіонерів). Відтак за відсутності продуманих державних кроків українську науку (принаймні її природничу і технічну сфери) може очікувати занепад. Сподіватися на те, що цю науку пощастить підняти «з нуля» — наївно (Туреччина, Ірландія, Бразилія та ін. країни вкладають у розвиток своєї науки величезні за українськими мірками кошти — але ще не досягли навіть сьогоднішнього українського рівня).

Це небезпека середньострокового періоду — і відповісти на неї держава зможе лишень поступовим, але відчутним збільшенням фінансування (що знову зробить наукову працю привабливою й уможливить масовий прихід у науку талановитої молоді), а також створенням реальних стимулів і механізмів сприяння інноваційній діяльності. Але водночас на українську науку, очевидно, чекає і ряд ближчих у часі викликів.

Першим із них може стати колапс університетської науки (якщо нинішню політику профільного міністерства не буде ближчим часом докорінно змінено). А без постійного підживлення кваліфікованою молоддю з університетів академічна наука так само приречена на стагнацію і вмирання.

Так само всім зрозуміло, що «ера Патона» в найвагомішій за своїм науковим потенціалом (і досі найстабільнішій) науковій установі держави — НАН України — рано чи пізно, на жаль, закінчиться. Багато хто схильний вважати, що «постпатонівську» НАН очікує стрімкий колапс — не підтримувана авторитетом легендарного вченого й організатора науки, академія неминуче стане жертвою охочих захопити її численні приміщення і майно в Києві та інших великих містах. Тривожним «дзвіночком» того, що академія — на прицілі кримінальних угруповань (часто зрощених із владою) стало зухвале вбивство в центрі столиці серед білого дня керуючого справами НАН, не розкрите й досі, хоча відтоді минуло чотири роки. Те, що об’єктом рейдерських зазіхань можуть бути й наукові розробки інститутів НАН, засвідчила детективна історія, яка розгорнулася на початку 2012 року навколо Інституту сорбції та проблем ендоекології та його директора академіка В.Стрєлка. Крім усього, вона продемонструвала: НАН у таких випадках найменше може розраховувати на підтримку саме тих інституцій, які (за логікою) повинні були б стояти на сторожі державних інтересів.

Об’єктивно «підіграють» урядовцям і політикам, які вважають НАН надто «витратною» й дорогою «іграшкою» для сьогоднішньої України, і ті критики, які (іноді доволі справедливо) закидають керівництву академії надмірну консервативність і бажання зберегти недоторканною академічну систему організації науки (в чистому вигляді не притаманну для жодної з провідних наукових держав Заходу; хоч установи, аналогічні за функціями до НАН, успішно діють у Німеччині, Франції та інших країнах).

Ще одна небезпека, яка чигає на українську науку вже найближчим часом — це так само обговорюване в кулуарах (і палко підтримуване в коридорах економічних відомств) рішення про державну підтримку лише обмеженого числа тих робіт, які можуть мати продовженням інноваційні проекти в економіці. Прикметно, що під час «наукових» звітів університетів у МОНМС у лютому нинішнього року фактично єдиною вимогою, яку артикульовано ставили чиновники, було впровадження результатів досліджень і вміння заробляти гроші. Як наслідок — до числа ВНЗ, котрі «продемонстрували досить низькі результати наукової та науково-технічної діяльності» потрапили Національний університет «Києво-Могилянська академія» і Національний університет «Острозька академія» (визнані лідери з багатьох напрямів гуманітаристики), а також Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, який три роки тому виграв великий спільний грант (із нанотехнологій) МОН та американського Фонду цивільних досліджень і розвитку, перемігши таких конкурентів, як НТУУ «КПІ» і НТУ «ХПІ» (рішення при цьому ухвалювали експерти зі США, яких важко запідозрити в упередженості). Втім, «перепало» під час згаданих звітів і Київському політехнічному, інноваційна спрямованість більшості розробок якого поза сумнівами. Отже, позицію міністерських чиновників могли визначати й позанаукові чинники — особливо з огляду на список критикованих ними ВНЗ.

В цілому ж здійснення планів «суцільної комерціалізації» (попри їх формальну привабливість не лише для політиків, а й для загалу, який не надто розуміється на особливостях функціонування науки) знищило б нормальне наукове середовище, яке в будь-якій національній науці підживлює «проривні» напрямки (а без такого середовища ці напрямки теж досить швидко захиріють). Тим часом об’єктивно найцінніше, що має Україна сьогодні в науковій сфері, — це достатньо високий рівень фундаментальних досліджень за досить широким переліком наукових напрямів, які лишають надію і на розробку в майбутньому успішних технологій (якщо, звичайно, ці дослідження не буде знищено ще до того, як економіка виявиться готовою сприймати інноваційні ідеї), а заодно забезпечують той рівень освіченості суспільства, який ще тримає Україну в верхній половині списку за Індексом людського розвитку ООН.

Нарешті, серйозним викликом для української науки є вірогідне (якщо наш рух у бік Європи взагалі не буде зупинено через відомі політичні обставини) приєднання до відповідної Рамкової програми Євросоюзу (Росія і Молдова ще мають шанс приєднатися вже до РП7 на її заключному етапі, Україна з інертністю її найвищих чиновників, очевидно, може реально говорити про повноправну участь уже в РП8). Але можливість вигравати великі єврогранти (бюджет РП7 — 60 млрд. євро) супроводжуватиметься необхідністю сплати значного за українськими мірками внеску (від 20 до 80 млн. євро річно, залежно від результатів переговорів) до бюджету програми. В разі, якщо сума отриманих грантів буде суттєво меншою від розмірів виплат до Брюсселю, політики зможуть говорити про «дармоїдство» українських науковців. Тим часом, попри відкриття інформаційного центру й кількох інших локальних акцій, справжня широкомасштабна підготовка до повноправної участі України в європейському дослідницькому просторі по суті майже не розпочиналася.

Чи зуміє держава виробити рішення, які забезпечать їй місце у «провідній науковій двадцятці країн світу» (поки ми ще можемо реально претендувати на членство в неформальній науковій G20!), залежатиме й від активності самих українських науковців, від їхньої готовності обстоювати свою потрібність перед владними елітами і перед суспільством. Якщо ж таких рішень не буде і сьогоднішню ситуацію буде законсервовано й надалі — розплачуватися доведеться цивілізаційною перспективою України.

Максим Стріха, zn.ua

УНІАН в Google News