Як зберегти дерев’яні церкви Карпат

У Польщі дерев`яні церкви складають окремий туристичний маршрут… В Україні набагато більше різноманітних типів сакральних пам`яток, аніж у сусідніх державах, але ставлення до них варварське і байдуже, з боку і влади, і громад, і священиків…

У прадавні часи преважна більшість земель Східно-Європейської рівнини, куди входила і  територія України, була покрита густими лісами. Масиви пралісу покривали величезні простори, що сягали далеко з півночі на південь по течіях Дністра, Південного Бугу та Дніпра. Серед незайманих дубових та соснових лісів протікали широкі повноводні ріки зі своїми численними притоками, озерами, просторими болотами та чагарниками. На півдні проходила широка смуга лісостепу, що займала більшу частину України, а на заході лягли пасма лісистих українських Карпат.

Лісові багатства стали першопричиною розвитку в Карпатах дерев’яного зодчества. Мешканці гірського краю, заселеного з незапам’ятних часів, з дерева створювали житлові й господарські споруди під високими папахами солом’яних дахів, будували вишукано сплетені огорожі, різні ворота, колодязі, захищені шатрами навісів, поетичні каплиці та увінчані шпилями церкви. Тут було вдосталь відмінного матеріалу. В лісових хащах, що вкривали схили гір, знаходили і смолисту ялину, з якої будували житла, і могутні дуби чи ясені для храмових споруд. Багатовіковий досвід карпатських будівників зробив їх неперевершеними умільцями. Про їх майстерність складені легенди, а створені майстрами шедеври ще довго будуть вражати людей своєю чудовою красою.

 Краще за все збереглися саме дерев’яні церкви, тому що їх будували з добірного дерева, переважно дуба, ставили ізольовано від навколишньої забудови, в оточенні високих дерев для захисту від вогню. Відомо, що перші враження від архітектури невіддільні від сприйняття оточуючої природи. А в Карпатах ця істина невимірно зростає. Тут, посеред величного гірського ландшафту, серед пагорбів-велетнів, розділених потоками, вкритих лісом та просторими альпійськими луками, архітектурні споруди вже здаля постають у дивовижній гармонії своїх форм зі складними обрисами пейзажу. І поблизу храму не можна не захоплюватися тим, як вміло обрано місце його будівництва, його зв’язок з краєвидом.

На фоні сучасного села з його кам’яними будинками, вкритими черепицею або залізом, облік дерев’яної церкви вже не той, що в старину. Аби повніше відчути її красу, слід подумки перенестись в минуле і уявити, як за потемнілими солом’яними дахами сільських споруд, наче з-під величезних снопів, здіймалися піраміди ступінчатих шатрів або лускаті шпилі. І хоча ця «божа обитель» величністю обліку має відрізнятися від людського житла, разом вони складали ансамбль, де храм в якості архітектурної домінанти збирав в єдиний комплекс селянські хати, що розкинулися навкруги. Часом вся церква повторює собою селянську хату, відрізняючись лише розмірами та виступаючою над покрівлею банею.

Основний тип карпатських храмів – тризрубний або триклітний. Обов’язковою ознакою храмів є опасання – своєрідний навіс, що широким поясом охоплює споруду на невисокій висоті та слугує захистом від сонця та непогоди. При всій значущості внутрішнього обліку церкви немає в ньому й тіні тієї суворої, холодної величі, яка притаманна міським кам’яним храмам. Тут все овіяне поетичністю. Інтер’єр, що століттями приймав в себе біди й радості віруючих, немов випромінює тепло рук сільського тесляра. Ці дерев’яні храми створювали зодчі-селяни, чия майстерність передавалася з покоління в покоління. Імена більшої їх частини невідомі, але це були справжні митці. Володіючи складним комплексом традиційних форм, вони завжди варіювали їх, привносячи в кожну наступну споруду дещо нове, і в цьому сенсі їх творчість є справжнім шедевром імпровізації.

Найстаріші церкви збудовані за допомогою сокири, без пили й рубанка. При цьому робота відрізнялася точністю та чистотою виконання. Елементи конструкції, наче кістки в живому організмі, мудро скріплені в одне ціле.

Сьогодні в Україні близько 1,5 тис. дерев`яних церков – унікальних пам`яток архітектури минулих століть. Дерево – недовговічний матеріал, і вже те, що побудовані 400-500 років тому церкви збереглися до наших днів, робить їх безцінними. Крім історичної, вони мають також архітектурну і культурну цінність, викликаючи інтерес туристів і прочан. За кількістю подібних споруд з Україною може зрівнятися тільки Румунія, у решті ж країн Європі їх одиниці.

У 2010 році 8 дерев’яних церков Карпатського регіону України стали кандидатами на внесення до Списку Всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО. Мова йде про чотири церкви у Львівській області – Церкву Святого Духа (1502 р.) в Потеличі, Церкву Святого Юра (1657 р.) в Дрогобичі, Церкву Святої Трійці (1720 р.) у Жовкві, Церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1838 р.) у Маткові; про дві –  в Івано-Франківській – Церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1808 р.) в Нижньому Вербежі, Церкву Святого Духа (1490-ті рр..) у Рогатині, і про дві у Закарпатській – Церкву Вознесіння Господнього (1824 р.) в Ясіні, Церква Святого архістрата Михаїла (1745 р.) в Ужку.

Їх лобіст – львівський учений, фахівець з давньої архітектури Андрій Кутний, що працює в лабораторії Технічного університету Мюнхена (Німеччина). Завдяки йому за один день головна визначна пам`ятка міста Рогатин Івано-Франківської області – дерев`яна церква – постаріла на 100 років, адже, «до недавнього часу її датували 1598 роком. Згідно з моїми дослідженнями, вона на 100 років старша, тобто належить до періоду відомої Роксолани, яку в 1520 році викрали з Рогатина і продали в гарем турецького султана Сулеймана ІІ, – розповів учений. – Її батько, як відомо, був там священиком. Цілком можливо, в цій самій церкві».

Роботи з попереднього номінування до Списку Всесвітньої спадщини пам’яток дерев’яної сакральної архітектури Карпатського регіону, ініційовані Українським національним комітетом ІКОМОС кілька років тому, перейшли у площину практичної реалізації в травні 2009 р., коли українсько-польська група експертів здійснила обстеження дерев’яних церков прикордонних регіонів України та Польщі, опрацювавши при цьому 21 об’єкт на території України та 18 об’єктів у Республіці Польща. З цього числа відібрано попередньо по 8 пам’яток з кожної країни, які є визначними взірцями пам’яток культурної спадщини – храмів лемківської, бойківської, гуцульської та галицької шкіл, які зберегли свою автентичність і можуть розглядатися як потенційні кандидати для занесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Польською стороною, з урахуванням думки українських експертів, попередньо визначено пам’ятки у наступних населених пунктах Малопольського та Підкарпатського воєводств: Радруж, Хотинець, Овчари, Кв’ятонь, Поврожнік, Брунари, Тужанськ та Смольник.

 Щоб потрапити до заповітного списку ЮНЕСКО, усім храмам і територіям довкола них потрібно повернути первісний вигляд, відчуття давнього духу, зазначив відомий дослідник сакральної архітектури, автор численних книг Василь Слободян, який представляв Україну в числі експертів у спільній комісії. За його словами, Україні, аби збагатитися ще однією пам’яткою в реєстрі Всесвітньої спадщини, необхідна спеціальна урядова програма і, передусім, бажання уряду та президента.

«Ми маємо спільно зробити колосальну роботу. Це громада, райони, область, уряд. Передусім реставрувати, привести ці храми у нормальний вигляд, познімати пластик, який руйнує дерево, зробити автентичне покриття церков, познімати там, де помальовано, все треба знімати, бо церкви у нас не малювали. На кожну пам`ятку мусить бути підготовлено масу документації – історія, архів, фотографії, геодезичні зйомки», – розповів дослідник-науковець Василь Слободян

«Церква має мати натуральну, а не бетонну чи металеву огорожу, оточення. А ще належні дороги, вказівники. Людина мусить дістатись до місця, відчути там первісність, те, що було закладено при будівництві церкви. Така чітка вимога ЮНЕСКО. Усе це можна зробити, було б бажання влади. Але ми мусимо це зробити. Наразі я ще не відчув, що хтось у цьому зацікавлений», – додав він.

А от у сусідній Польщі, яка представляє номінацію спільно з Україною, ситуація кардинально інша. Майже усі храми в належному стані, відновлений первісний інтер`єр, загородження довкола церков, не зрубано старих дерев і збережено українські ікони та вівтарі в бойківських та лемківських дерев`яних храмах.

На сьогодні в сусідній державі налічується 160 українських дерев`яних церков, у переважній більшості з яких відправляють службу Божу римо-католики.

Кошти на збереження дерев`яних храмів надають і місцеві органи влади, і влада центральна. Спершу якусь суму збирає громада, яка звертається до сільської ради, потім – в область і, відповідно, до уряду.

 У Польщі дерев`яні церкви складають окремий туристичний маршрут. Малопольське та Підкарпатське воєводства створили успішний туристичний проект «Шляхом дерев`яної архітектури». Ще кілька роки тому дерев`яні костели Польщі увійшли до Списку ЮНЕСКО, в якому також перебувають сакральні дерев`яні об`єкти Румунії і Словаччини. Серед словацьких є й три українські дерев`яні церкви на Пряшівщині. В Україні набагато більше різноманітних типів сакральних пам`яток, аніж у сусідніх державах, зазначає експерт Василь Слободян: гуцульські, галицькі, бойківські, буковинські, лемківські, – але ставлення до них варварське і байдуже, з боку і влади, і громад, і священиків. Панує тотальна неосвіченість у суспільстві, каже історик.

Об`єднання в одній номінації культурних і природних пам`ятників різних країн, а також розширення номінації вже внесених в Список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО об`єктів стає усе більш поширеним. Переваги транскордонного об`єкту містять в собі можливість об`єднання усіх рис і атрибутів, які передають його видатну універсальну цінність, незалежно від існуючих політичних меж. Такі об`єкти сприяють міжнародній, культурній і науковій співпраці у сфері збереження всесвітньої культурної і природної спадщини.

Саме статус «транскордонного об’єкта» значно збільшує шанси карпатських церков на включення до Списку. Довгий час в Попередньому списку саме їм, а також руїнам Херсонесу, надавався пріоритет і найбільша підтримка. На початку 2012 р. стало відомо, що на 36-ій сесії комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, яка проходитиме влітку в Санкт-Петербурзі, саме ці два об’єкти претендуватимуть на визнання їх частиною спадщини людства. Для Польщі це означатиме збільшення туристичного потоку до пам’яток сакральної архітектури, а для України – чи не єдину можливість зберегти шедеври, що нині перебувають в плачевному стані, для нащадків.

Влада Прокаєва, автор проекту «Наша спадщина», заступник завідуючого кафедри ЮНЕСКО Дипломатичної Академії при МЗС України, голова Фонду «Обдаровані діти – майбутнє України»

УНІАН в Google News