Софія і Лавра: історія найбільших святинь православного світу

Софія і Лавра: історія найбільших святинь православного світу

Орди хана Батия пограбували та спустошили Софію. Відновлення пам’ятки почалося лише в XVI столітті силами греко-католицької громади… У 2009 році обидві пам’ятки опинилися за крок від потрапляння до «чорного списку» ЮНЕСКО...

Вже тисячу років київські схили вінчають куполи найбільших святинь православного світу – храму Святої Софії Київської та Києво-Печерської Лаври. Для багатьох поколінь їх образи залишалися символом могутності та нескореності всієї України.

Невипадково, що саме ці дві пам’ятки, які знаменують собою тріумф християнства в Східній Європі, одними з перших потрапили до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО від Радянського Союзу. Сталася ця знаменна подія на 14-ій сесії Комітету Всесвітньої спадщини в 1990 році.

Ще раніше, в 1988 році, СРСР, до складу якого на той момент входила і Українська Радянська Соціалістична республіка, ратифікував Конвенцію про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини. На сьогодні Україна може пишатися 5 пам’ятками, що входять до Списку, але Софія Київська та Києво-Печерська Лавра залишаються єдиним об’єктом, внесеним до Списку від України, в тому числі за критерієм (І) для культурної спадщини – «шедевр творчого генія людини».

 У 2009 році 35-та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО внесла 1000-річчя заснування Софії Київської до Календаря пам’ятних дат на 2011 рік. Цю дату надійно підтверджують найдавніші датовані графіті на стінах Софії, писемні джерела, а також результати досліджень архітектури, мозаїк та фресок собору. 1011 рік як час заснування Софії стояв у написах над її головним входом та під центральним куполом аж до нових часів, тобто визнавався в Києві офіційною датою. Однак неподалік головного входу до Софійського собору, під покровом могутніх київських каштанів, стоїть пам’ятна гранітна стела, що сповіщає відвідувачів про заснування в 1037 році великим князем Ярославом Мудрим першої бібліотеки, а відтак – і храму. Датування собору – ось вже два століття одна з ключових проблем вітчизняної історії.

Цю найціннішу пам’ятку доби розквіту Давньоруської держави було зведено Ярославом Мудрим за аналогією з Софійським собором в Константинополі. Саме ім’я Софія в перекладі з давньогрецької означає «Премудрість Божа».

У ті далекі часи собор був центром не тільки Києва, а й всієї Русі. Неподалік нього проводили знамениті київські віча; тут відбувалися церемонії сходження князів на київський стіл, висвячення митрополитів, прийом іноземних послів; наряду з бібліотекою був створений і скрипторій, де велося літописання.

Первісно Софійський собор мав архітектурні форми романського стилю – прямокутну будівлю з трьох сторін оточували відкриті галереї. Тринадцять бань і дах було вкрито листовим свинцем. Стіни й склепіння в інтер’єрах прикрашали мозаїки та фресковий розпис. Центр композиції – зображення Христа-Вседержителя в головному куполі та Богоматері-Оранти, берегині Києва – в центральній апсиді. До сьогодні собор зберіг найбільш повний комплекс мозаїк і фресок ХІ століття.

У грудні 1240 року орди хана Батия пограбували та спустошили Софію, хоча сам собор уцілів і залишився чинним храмом. Відновлення пам’ятки почалося лише в XVI столітті силами греко-католицької громади. За часів панування католицької Польщі храм катастрофічно руйнувався, на початку XVIІ століття навіть впала західна стіна, головний вхід виявився завалений її уламками.

Нова доба в історії Софії пов`язана з виникненням братського руху, яким відзначилося національне відродження. Домігшись на сеймі 1632 року офіційного відродження православної церкви та отримавши висвяту в сан митрополита, Петро Могила влаштував при соборі чоловічий монастир, запросив для реставрації італійського архітектора Октавіана Манчіні. Він також зібрав для Святої Софії мощі численних святих, устаткував її богослужебними книгами. Нарешті, на зламі XVIІ-XVIІІ століть опікою й коштом гетьмана Івана Мазепи давньоруську пам’ятку вкрили пишні барокові шати. З’явилися мальовничі грушоподібні бані, ліпні фронтони фасадів, побілені за народною традицією стіни – собор зовні набув того вигляду, який зберігається і донині.

Сьогодні в храмі можна побачити макет уявного за реконструкціями вчених первісного вигляду собору. Під підлогою собору поховані київські князі, зберігся мармуровий саркофаг з похованням Ярослава Мудрого.

Софійський монастир було закрито 1786 року за указом Катерини ІІ. Його споруди були виділені під резиденцію митрополита київського та галицького.

У 1919-1921 роках Українська православна церква проголосила у Софійському соборі свою автокефалію – незалежність від Московського патріархату. Радянська влада скасувала УАПЦ, її ієрархів та священників було репресовано.

1934 року в Софійському соборі припинено службу Божу, а колишню територію монастиря оголошено державним заповідником.

У ХХ столітті храм тричі перебував під загрозою знищення. У 1934 році український історик мистецтва Микола Макаренко ціною свого життя врятував Софійський собор, коли Радянська влада знищувала старовинні пам’ятки архітектури. Восени 1941 року, готуючись до здачі Києва, інженери замінували важливі споруди міста, і Святу Софію було приречено. Врятував її тодішній директор заповідника Олекса Повстенко. Утретє Софійському собору загрожували нацистські окупанти, коли восени 1943 року мінували й нищили Київ перед відступом. Тоді заповідник боронив сторож Павло Ємець.

З 1994 року Заповідник Софія Київська має статус Національного, він є одним з найбільших музейних закладів України. Крім власне Софійського собору з ансамблем монастирських споруд до його складу входять й інші пам’ятки світового значення: Золоті ворота, Кирилівська та Андріївська церкви – в Києві, Судацька фортеця – в Криму.

На відміну від Софійського собору діючим монастирем залишається інша видатна пам’ятка загальносвітової культури – Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра. За свою майже тисячолітню історію вона зазнавала руйнувань, але щоразу відроджувалася.

Згідно з «Повістю временних літ», у 1051 році подвижник Антоній, повернувшись до Києва із Святого Афону, заснував у печері монастир – один з перших на Русі, який поклав початок руському чернецтву. Згодом навколо Антонія почали збиратися однодумці, яких преподобний Антоній і постригав в іноки. Коли число братії зросло до ста, князь Ізяслав подарував ченцям гору над печерами, де було побудовано першу дерев’яну церкву. Печери, в яких оселилися перші ченці, і в яких згодом стали ховати померлу братію, принесли монастирю всесвітню славу. Зразкове життя печерських угодників, їхня багатогранна діяльність сприяла складанню культу поклоніння святим мощам.

Надзвичайно великий внесок зробила община монастиря у розвиток вітчизняної культури. Ще в ХІ столітті тут зародилося літописання, саме тут Нестор Літописець в 1113 році закінчив «Повість временних літ» - перший систематизований літопис з історії нашої Батьківщини. У ХІІІ столітті в Лаврі було укладено «Києво-Печерський патерик». Розвивалося й образотворче мистецтво: чернець Аліпій став першим іконописцем Київської Русі, навчившись цього майстерства у греків. Тут же на початку ХІІ століття було засновано першу давньоруську лікарню.

У 1159 році Києво-Печерський монастир здобув статус «лаври» – головного, першого за значенням серед інших обителей монастиря.

 1240 року, під час Батиєвої навали, монастир було зруйновано. У XVI-XVIІ століттях, під час Литовського та Польського панування, Лавра стає осередком запеклої релігійної боротьби проти впливу римо-католицької церкви. Це мимоволі сприяло ознайомленню з культурою Західної Європи, спонукало до інтенсивної розбудови.

1615 року створюється Лаврська друкарня. Видатне місце в історії монастиря посідає митрополит Петро Могила, який 1631 року заснував тут гімназіон, що з часом трансформувався в знамениту Києво-Могилянську академію.

Великі кошти на фортифікаційні роботи виділив гетьман Іван Мазепа: територію Лаври було обведено новими оборонними мурами з надбрамною церквою Всіх Святих.

Доба піднесення української національної свідомості з кінця XVIІ століття сприяла подальшій забудові. Споруджується Велика Лаврська дзвіниця – найбільша в усій Східній Європі. Відтоді в основних рисах сформувався унікальний бароковий архітектурний ансамбль Верхньої та Нижньої Лаври.

У ХІХ столітті розбудовується так званий «Странноприїмний двір», який приймав прочан, що йшли до Києво-Печерської Успенської Лаври з усіх куточків православного світу.

1873 року в Києві при Церковно-Археологічному товаристві задля захисту та зібрання церковних старожитностей було започатковано перший загальнодоступний музей Києва – Церковно-Археологічний. Його колекція налічувала понад 30 тисяч експонатів.

Після жовтневих подій 1917 року для Києво-Печерської Лаври почалися дуже важкі часи, позначені гоніннями на церкву з боку держави та войовничих атеїстів. Стіни храмів рясніли гаслами на кшталт «Релігія – опіум для народу!». З 1926 року монастир було оголошено Державним історико-культурним заповідником, який одержав назву «Музейне містечко». Багатющі лаврські скарби, колекції дореволюційних музеїв і приватних збірок стали основою цікавих музейних експозицій: українських стародруків, зброї, народного мистецтва, археології.

У роки «войовничого атеїзму» в Лаврі не було зруйновано жодної споруди, тисячі пам’яток історії, мистецтва, культури дійшли до наших днів.

У листопаді 1941 року потужний вибух знищив пам’ятку ХІ-XVIІІ століть – Успенський собор, постраждали й інші споруди.

У травні 1944 року заповідник відновив роботу. 1961 року монастир на Нижній Лаврі закрито, а 1988 року – відкрито знову – з підпорядкуванням Московському патріархату.

Після відтворення Успенського собору в барочних формах ансамбль набув свого первісного вигляду. Нині це – Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник.

Ансамблі Софійського собору та Києво-Печерської Лаври і пов’язане з ними історичне оточення – містобудівна спадщина Києва, давньої столиці держави, є невід’ємною частиною культурної спадщини людства. Забезпечення ефективної охорони, збереження й популяризація цих пам’яток є обов’язком держави-учасника Конвенції 1972 року, на території якої вони знаходяться.

Міжнародне пам’яткоохоронне законодавство передбачає безумовне збереження цілісності території пам’яток й гарантії її охорони. Ще при включенні ансамблів до Списку, ІКОМОС (Міжнародна рада з питань пам’яток і визначних місць) звернула увагу на необхідність визначення буферної зони навколо ансамблів та дотримання Україною на майбутнє норм будівництва, сумісних з винятковим характером ансамблю Софійського собору та Києво-Печерської Лаври, тобто створення умов для існування пам’яток такого рівня.

Останніми роками Україною порушується ряд пунктів Конвенції, зокрема пункт 172 “Настанови, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини ЮНЕСКО”, згідно з яким країна-учасник має інформувати Комітет всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нове будівництво, які могли б вплинути на цінність об’єкта всесвітньої спадщини. Враховуючи те, що Україна ратифікувала «Конвенцію», вона зобов’язана виконувати її положення.

У 2009 році обидві пам’ятки, які в Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО представлені єдиним об’єктом, опинилися за крок від потрапляння до «чорного списку» об’єктів, що перебувають під загрозою руйнування через спроби масового будівництва в буферній зоні навколо ансамблів.

Останніми роками розробляється проект нового номінаційного досьє, за яким об’єкт в Списку Всесвітньої спадщини буде розширено за рахунок приєднання Кирилівської та Андріївської церков в Києві. Однак поки що такі спроби зазнали невдачі.

І в ХХІ столітті виступає оберегом України та її народу Нерушима стіна з Богоматір’ю-Орантою. Після віків лихоліть ми можемо доторкнутися до непорушних святинь історії людства – Софії Київської та Києво-Печерської Лаври.

Влада Прокаєва,автор проекту «Наша спадщина», заступник завідуючого кафедри ЮНЕСКО Дипломатичної Академії при МЗС України, голова Фонду «Обдаровані діти – майбутнє України»

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter