Чому протестують студенти?
Чому протестують студенти?

Чому протестують студенти?

16:32, 03.02.2011
9 хв.

Мовчання більшості університетської спільноти доводить її підпорядкований статус, котрий до того ж багатьох влаштовує, адже таланти пристосування ще з радянських часів є чи не найбільш розвиненими в українському суспільстві...

У понеділок, о 9.30 ранку кілька сотень студентів вийшли під Верховну Раду протестувати проти деградації освіти. Захід переважно висвітлювався як акція проти законопроекту про вищу освіту, розробленого профільним міністерством та внесеного на розгляді парламенту народними депутатами М. Луцьким, О. Єфремовим, С. Ківаловим. Проте, студенти підняли значно ширший обсяг актуальних проблем вищої освіти в Україні. Зокрема, йшлося про такі питання як скорочення державного замовлення на 42%, відсутність дійсної автономії для вищих навчальних закладів, подальше скорочення фінансування на освіти та інші. Акція стала початком проголошеної масштабної кампанії протесту «Проти деградації освіти».

Протестний досвід

Відео дня

Головними організаторами акції стали громадська ініціатива «Відсіч», студентська профспілка «Пряма дія», молодіжна організація «Фундація регіональних ініціатив» та дві могилянські структури - Студентська колегія та Центр візуальної культури. Кожна з організацій має свій досвід боротьби за права у сфері освіти.

«Фундація регіональних ініціатив» та «Пряма дія» мають на своєму рахунку дві успішні кампанії проти введення платних послуг у вищих навчальних закладах. Показово (і схоже з ситуацією щодо законопроекту), що платні послуги намагались ввести міністри освіти і науки двох різних урядів, і щоразу опозиція на риторичному рівні підтримувала протести. Проте зміна статусу політичної сили по відношенню до влади автоматично міняла її риторику.

Подібною є ситуація з намаганням затвердити новий законопроект про вищу освіту: значною мірою він розроблявся ще за попереднього міністра освіти. Зокрема, саме за Вакарчука було придумано славнозвісний кількісний критерій для надання статусу університету, щоправда, попередній міністр встановив вимогу про потребу у шести тисячах студентів для отримання статусу університету, а чинний – десять тисяч. Проте, зважаючи на абсолютну абсурдність та недолугість пропонованого підходу, самі по собі кількісні параметри мають дуже другорядне значення.

Але важливим є формування незалежних студентських ініціатив, котрі методично працюють у питанні відстоювання прав студентів, та можуть порівнювати дії різних урядів. Це  свідчення появи стабільного студентського руху, який значно складніше обдурити телевізійними виступами та обіцянками.

Могилянський Центр візуальної культури та Студентська колегія є іншими прикладами послідовної роботи у межах одного університету. Минулого року спільними зусиллями ЦВК і СК вдалось зупинити впровадження кредитно-модульної системи в Могилянці, котру активно продовжує просувати міністерство під виглядом Болонської системи (замість зайнятися власне пропагованою Болонською системою зміною підготовки наукових кадрів та переходу на PhD програми). Усталена у Києво-Могилянській академії демократична культура взаємин між адміністрацією, студентами та викладачами не без ускладнень, але дозволяє доходити до спільного рішення щодо спірних питань, при цьому гарантуючи автономію студентських та викладацьких ініціатив як в межах університету, так і назовні. І попри збіг інтересів керівництва Могилянки та її студентів щодо пропонованого законопроекту, акція готувалась та проводилась без жодної участі адміністрації.

Така діяльність незалежних студентських та викладацьких спільнот є практичним втіленням принципу автономії, вимога якої стала одним з гасел кампанії. Важливою складовою дійсної автономії є самоврядність не тільки для адміністрації університету, але й для студентів та викладачів, щоб автономія університету не перетворилась на диктатуру ректора.

Іншою організаційною та ідейною складовою акції став громадський рух «Відсіч», який організовував «АнтиТабачну кампанію». Нагадаємо, що після призначення міністром освіти одіозного Дмитра Табачника, відомого своїми антиукраїнськими настроями та сумнівною науковою кар’єрою, тисячі студентів вийшли протестувати проти такого керівника освітньої галузі.

Разом з тим у рамках нової проголошеної кампанії наголос на особі міністра – значно менший. Адже справа не тільки (і не стільки) у Табачнику. Питання мови є дуже дискусійним і до того ж – навряд чи зможе об’єднати студентів з різних регіонів. А відсутність дієвої протестної загальнонаціональної ініціативи – це якраз те, що потрібно для політичного істеблішменту для того, щоб продовжувати системний дерибан бюджетних коштів. Та й вимога зняття міністра не вирішить проблем української вищої школи, адже вони значно глибші та триваліші, аніж Табачник.

Скорочення фінансування освіти вже сьогодні

Постійно проголошуваною, але від того не менш актуальною, є проблема фінансування освіти. Це питання стало одним з головним у студентській кампанії протесту. Вже зараз, на поточний квартал, міністерство скоротило фінансування вищій школі. До прикладу, Могилянці зменшили фінансування на 1 мільйон гривень порівняно з обіцяним. Те саме відбулось у інших університетах. У результаті виші змушені вигадувати шляхи ще більшого обмеження власної роботи для втискування в урізаний бюджет. Могилянка як засіб боротьби з проблемою вирішила припиняти роботу усіх навчальних корпусів (окрім бібліотеки) о 19.00 для економії на комунальних послугах. Цим фактично обмежується будь-яка поза-аудиторна діяльність і студентів, і викладачів.

Іншою фінансовою проблемою, проти якої протестували студенти 31 січня, стало проголошене зменшення місць державного замовлення на наступний рік на 42 %. Скорочення місць означає зменшення можливості вступу для абітурієнтів у 2011 році. Окрім того, таке скорочення суперечить чинному законодавству України, яке прив’язує кількість місць в університетах не до кількості випускників, а до кількості населення, що проживає у тому чи іншому регіоні.

Безумовно, існують демографічні фактори, котрі вплинули на кількість випускників школи. Проте це не означає, що конче необхідно обмежувати їх доступ до вищої освіти. До того ж, у типовій тільки для східноєвропейських країн змішаній системі, за якої у наших університетах разом навчаються бюджетники і контрактники, можна було б просто дати можливість більшому відсоткові абітурієнтів вступити на бюджет. Більш того, це було навіть логічним в умовах економічної кризи та скорочення прибутків населення. Проте ось тут проступає головна мотивація, яка стоїть за логікою скорочення – потреба у зменшенні бюджетної підтримки вищої освіти. Після кількох років зростання стабільного зростання фінансування вищої освіти, бюджет на 2011 рік вперше за 10 років передбачає скорочення видатків на освіту. Ця потреба пояснюється як зменшенням реальних надходжень до бюджету, так і умовами надання позики МВФ, за якими, подібно до десятків інших країн, вимагається скорочення витрат на соціальну сферу.

Проте така бюрократична логіка забуває про суспільну значущість вищої освіти. Міністерські чиновники дуже швидко перейшли на мову ринку в нових суспільно-політичних умовах. Проте абсолютизація ринкового підходу у таких суспільно значущих сферах як-то освіта чи медицина вже призвела до соціального розшарування та збільшення розривів між багатими та бідними у США та частково – у Західній Європі. Але не слід забувати, що вища освіта є не тільки пропуском для виходу на ринок праці, але і певним спільним благом. Навіть при занепаді вищої освіти, навчання в університеті гарантує вищий культурний рівень, вище усвідомлення власних громадянських та політичних прав, вищий рівень суспільної толерантності. Проте це навряд чи вписується у логіку дій уряду, незалежно від його очільників.

Чому мовчить університетська спільнота?

Дослідники соціальних рухів доводять, що цикли активного політичного протесту починаються переважно з реформ, які чи-то недостатньо радикальні, чи навпаки – повністю суперечать уявленням суспільства про справедливість. Останні реформи уряду (чи то у сфері освіти, чи то оподаткування) та реакція на них зацікавлених груп доводить цю ж саму логіку.

Проте постає питання: хто ж є цими зацікавленими групами? Чому до протестів проти законопроекту не долучились керівники університетів (окрім Могилянки)? Чому мовчать викладачі, котрі мовчки проковтнули впровадження кредитно-модульної системи, навіть не здогадавшись почитати самі документи Болонського процесу (а де ж наукова цікавість, прагнення розібратися у ситуації?)?

Мовчання більшості університетської спільноти доводить її підпорядкований статус, котрий до того ж багатьох влаштовує, адже таланти пристосування ще з радянських часів є чи не найбільш розвиненими в українському суспільстві. А в ситуації, коли усіх все влаштовує, важко очікувати на протест.

Але втішає – що є студенти, котрі здатні сформулювати та висловити свою позицію. І що особливо втішає – що до них долучаються викладачі. На мітингу 31 січня виступив старший викладач кафедри культурології Олександр Івашина. Для будь-якого випускника Могилянки, незалежно від факультету, це ім’я є знаковим. Пан Івашина сказав: «Ну що ж, якщо вони (політики) не можуть розбудити Україну, то це зроблять студенти». Така позиція не типова для викладачів, проте може засвідчити появу студентсько-викладацької солідарності в Україні.

Інна Совсун,

Києво-Могилянська Академія, Центр дослідження суспільства

 

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся