Законопроект про вищу освіту: імітація автономії та науки

Законопроект про вищу освіту: імітація автономії та науки

Міносвіти хоче контролювати і зміст курсів, і вибори ректорів...  У фінансових питаннях студенти суттєво втрачають... Роль МОН надалі залишається командно-домінуючою... Частина II

Законопроект про вищу освіту свідчить, що у міністерства освіти і науки щонайменше специфічний погляд на поняття університетської автономії, який дуже малою мірою відповідає європейським стандартам та вимогам, зокрема у формулюваннях документів Болонського процесу. А пропоновані МОН механізми поєднання освіти і науки в університетах є наперед нереалістичними, при цьому дедалі більш реальними є обмеження прав викладачів та студентів.

Декларативна наука

У спадок від Радянського Союзу Україні залишилась система відокремленого функціонування науки та освіти. Така система призвела до гальмування розвитку як освіти (адже викладач, котрий не проводить ніяких досліджень, не має змоги для власного професійного розвитку), так і науки (бо наука потребує живого конкурентного середовища ідей, котре Національна академія наук не спроможна забезпечити у силу власної млявості та закритості).

Законопроектом передбачається співпраця між Національною академією наук та вищими навчальними закладами (це ледь не єдина повністю нова стаття у законопроекті). Водночас, стаття написана таким чином, щоб максимально зберегти існуючу розділену систему функціонування освіти і науки.

За нинішньої системи викладачі при всьому бажанні не можуть займатись науковою діяльністю через надмірно високе аудиторне навантаження. Якщо в Європі безпосереднє навчальне навантаження викладача складає 200-300 годин на рік, то в Україні ця цифра може сягати 920. Зважаючи на те, що лекції і семінари окрім власне їх проведення потребують також час на підготовку, це загалом зводить до нуля можливість займатися дійсними науковими проектами для викладачів. Окрім того, у структурі ставок не передбачена оплата годин на заняття науковою дільністю. Відповідно, співпраця між університетом і НАН якщо і можлива — то хіба тільки на волонтерських засадах для викладачів. Зрештою, навіть існуючі ставки у разі їх перерозподілу не набагто відрізняються від роботи на волонетрських засадах. Проте на цю тему новий міністр освіти і науки пан Табачник не висловився жодного разу.

До речі, у законопроекті знята норма про максимальне навчальне навантаження і передбачено тільки, що вона буде встановлюватись окремим рішенням Кабміну. Безумовно, Кабмін може зменшити навантаження, проте жодних гарантій цьому немає, і за умов намагань уряду Азарова економити на всій бюджетній сфері загалом, більш вірогідним виглядає варіант збільшення навчального навантаження на викладачів без жодної матеріальної компенсації.

Незмінна акредитація

Попри відсутність жодних гарантій для викладачів, механізми контролю за їх роботою згідно з законопроектом тільки посилюються.

Міністерським механізмом контролю за якістю викладання є насамперед ліцензування та акредитація. Попри заяви МОН про скасування рівнів акредитації, це зовсім не означає, що сама процедура акредитації не відбуватиметься. Водночас, акредитація немає жодного дійсного стосунку до оцінки якості освіти на кафедрі чи факультеті.

Сьогодні акредитація відбувається таким чином: підходить час закінчення чинної акредитації і керівник кафедри зв`язується з МОН та Іститутом інноваційних технологій та змісту освіти. Саме представники цього Інстититут “курують” процес підготовки акредитаційної справи. Процес підготовки самої справи займає близького одного року. А це значить, що керівник кафедри чи іншого підрозділу, який проходить акредитацію, фактично не може займатися науковою діяльністю чи розвитком навчальних курсів, а повинен рік присвячувати заповненню табличок для “звіту про акредитаційний самоаналіз”. Сам звіт складає близько трьохсот сторінок з описом навчальних курсів, доступних в бібліотеці книжок та купи іншої інформації. Показово, що участь зовнішніх експертів в оцінці навчальних програм зводиться до одного відвідування університету та підписання звіту. Жодного реального контролю якості чи спроможності до надання освіти така акредитація не забезпечує і не може забезпечити. Проте у пропонованому проекті закону жодного натяку на зміну процедури акредитації не передбачено. Безумовно, такі питання більшої мірою регулюються окремими приписами МОН і ВАКу, проте зважаючи на те, що перелік функцій ВАКу і МОН у законопроекті залишився тим самим, про зміни процедур оцінювання якості освіти у міністерстві ніхто не думав.

Так само залишається незмінною необхідність відповідності навчальних програм освітньо-кваліфікаційним характеристикам та освітньо-професійним програмам, затвердженими МОН. Тобто, експерти Міністерства освіти і науки розробляють вимоги щодо того, які дисціпліни, в якому обсязі та на яких роках навчання мають викладатися в університетах. І якщо при викладанні таких дисциплін як медицина чи ядерна фізика таке регулювання видається виправданим, то у випадку з гуманітарними та суспільними науками міністерські вимоги тільки обмежують кафедри, не даючи змоги розвивати певні напрямки через необхідність розпорошуватися на весь спектр предметів, завтерджених невідомими експертами МОН.

Міносвіти хоче контролювати і зміст курсів

Суттєвою новацією законопроекту стала пропозиція затверджувати програми нормативних навчальних дисциплін у міністерстві. У даному випадку вже йдеться не просто про впровадження бюрократичних перепон, а про прямий контроль за змістом курсів з боку міністерства. Чиновники втручаються не просто в управління навчальним процесом, а й у його зміст. На фоні задекларованого принципу університетської автономії таке регулювання виглядає відвертим знущанням.

Безперечно, це не значить, що автоматично всі викладачі почнуть викладати те, що скажуть міністерські чиновники. Фактично це означатиме, що викладач, який хоче і надалі викладати за власною програмою, змушений буде звітувати за одною програмою, а викладати за іншою.

І хоча наразі йдеться тільки про затвердження програм з нормативних дисциплін, проте спрямованість думки міністерських чиновників є очевидною – максимальний контроль та уніфікація навчального процесу. Говорячи про вимоги ринку та університетську автономію, на ділі МОН у намаганні підняти якість освіти намагається зробити це старими і зрозумілими для всіх методами – написанням прямих вказівок викладачам.

Цікаво також, що законопроект передбачає розробку переліку спеціальностей, за якими може надаватись вища освіта. Така новація з боку МОН ризикує остаточно перекреслити можливість існування окремих міждисциплінарних програм в університетах, що є загальним трендом у розвиткові освіти і науки в Європі та США.

... і вибори ректора

Окрім контролю за власне академічною діяльністю університетів, міністерство освіти і науки також зміцнило власні позиції в питаннях управління університетами. До прикладу, згідно з проектом МОН повинно не просто затверджувати керівника ВНЗ, обраного Вченою радою, але й організовувати сам процес виборів.

Також МОН вирішило втрутитись у безпосередню роботу університетських навчальних центрів, запропонувавши, щоб саме на рівні міністерства затверджувався порядок їх створення.

Залишилась у міністерства також цілий ряд інших функцій, котрі в європейській практиці традиційно є закріпленими за університетами, наприклад, атестація працівників ВНЗ для присвоєння їм певних звань та категорій, присвоєння звання доцента та професора.

У фінансових питаннях студенти суттєво втрачають

Законопроект зберігає існуючу систему прав для студентського управління, котрі були внесені до чинного закону у січні цього року.

Водночас у фінансових питаннях права студентів суттєво втрачають. Так, попри збереження усіх існуючих прав для студентського самоврядування, було прибрано існуючу в чинному законі норму, згідно з якою фінансовою основою для самоврядування є кошти, визначені Вченою радою у розмірі не менш 0,5 відсотка, з цих грошей не менш 30% має йти на наукову діяльність студентів. Пропозиція МОН забрати у студентів ці гроші є очевидним намаганням задобрити керівництво університетів та концентрувати у їх руках увесь грошовий потік.

Іншою нормою, котра викликала особливу стурбованість студентів, стало надання можливості для університету в односторонньому порядку міняти вартість навчання для студентів-контрактників. Тобто, вступивши на навчання студент підписує договір про оплату у сумі, до прикладу, 8 тис. гривень, а на наступний рік його можуть змусити платити 10 тис гривень.

Роль МОН надалі залишається командно-домінуючою

Встановлюючи дуже жорсткі рамки для роботи університетів, саме Міністерство освіти і науки не зобов`язано жодним чином звітувати перед освітянською громадськістю. Напираючи на контроль за якістю у вигляді безкінечного заповнення різного виду та гатунку папірців, серед функцій міністерства немає вимоги про зворотній контроль.

Жодним чином не прописані механізми участі представників університетів (і тут важливо зауважити, що йдеться не тільки про ректорів, але й про викладацький корпус) у розробці відповідних рішень, котрі стосуються їх повсякденної роботи. Роль міністерства надалі залишається командно-домінуючою, а не координуючою.

Так само, законопроект не передбачає вимоги до МОН та до ВАКу публікувати звіти про власну роботу. Водночас, публічність могла б вирішити частину проблем української освіти і науки. До прикладу, замість залишати тривалу та марудну процедуру збору усіх необхідних папірців для ВАКу для захисту дисертації ефективнішим було б зобов`язати аспіранта/докторанта в обов`язковому порядку виставляти текст дисертації на сайті університету. Це не гарантувало б, що не було б відверто бездарних чи списаних дисертацій (як сьогодні цього не гарантує і система ВАКу), але це гарантувало б зміну іміджу університету, котрий дозволяє захист подібних дисертацій.

Замість висновків

Пропонований Міністерством освіти і науки законопроект попри його декларовану прогресивність насправді є кроком назад порівняно з чинним законом, хоча б тому що він цементує існуючу неефективну систему вищої освіти. Міністерство намагається зберегти усі важелі контролю за системою, замість того, щоб бути установою, котра б сприяла розвиткові освіти і науки, а також співпраці між різними навчальними закладами. При цьому права університетів залишаються мінімальними.

Безумовно, один закон навряд чи міг би вирішити усі існуючі проблеми, проте у даному випадку не спостерігається навіть спроби це зробити. Значно ефективнішим була б розробка окремих спрямованих державних програм, направлених на вирішення окремих проблемних питань, як-то поєднання освіти і науки, чи зміна системи захисту дисертацій. Проте такі програми потребують не просто зусилля з боку міністерства, але й окремого фінансування, якого немає і не передбачається.

Інна Совсун,

Києво-Могилянська Академія, Центр дослідження суспільства

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter