Законопроект про вищу освіту: бюрократичний капкан

Законопроект про вищу освіту: бюрократичний капкан

Попри загальні скарги на недостатнє фінансування вищої школи в Україні, жоден ректор не захотів об`єднання університетів задля оптимізації фінансових та інтелектуальних надбань... Частина перша

Попри те, що розроблений Міністерством освіти і науки проект нового закону “Про вищу освіту” структурно і змістовно дуже вже нагадує чинний закон, водночас при уважному прочитанні можна знайти деякі відмінності. Однозначно можна сказати, що законопроект не змінює і не вирішує головних проблем української вищої школи. Маскуючись за риторикою про рух до європейської освіти, МОН зробив усе можливе, щоб зберегти існуючу систему, котра влаштовує більшість головних учасників освітнього політичного поля.

Яким ВНЗ чекати скорочення?

Про те, що в Україні непристойно велика кількість вищих навчальних закладів говорять і пишуть усі — від політиків до пересічних освітян. Про шляхи виходу з ситуації, що склалася, говорять менше. Вочевидь, тому що тим, хто має вплив на прийняття рішень, будь-які зміни у цій ситуації не потрібні. Попри загальні скарги на недостатнє фінансування вищої школи в Україні, жоден ректор не захотів ініціювати процес об`єднання університетів задля опитмізації фінансових та інтелектуалів надбань.

Вочевидь МОН усвідомило, що надалі не може існувати система з понад 350 вишами III-IV рівнів акредитації (до слова, повного і упорядкованого переліку усіх українських вишів в МОН взагалі немає). Чиновниками міністерства було запропоновано дуже простий механізм скорочення кількості університетів — визначити їх за кількістю студентів (про те, що це не є політичним рішенням чинного міністра свідчить той факт, що дана пропозиція була включена в законопроект ще минулого літа).

Згідно з проектом, існуватиме два види університетів: класичний і профільний. Критерій розподілу є винятково кількісним: “Класичний університет створюється за умови, якщо у ньому за денною формою навчається не менш як десять тисяч студентів не менш як за вісьмома галузями освіти і здійснюється підготовка наукових кадрів не менше ніж з восьми наукових спеціальностей. Профільний університет створюється за умови, якщо у ньому за денною формою навчається не менш як шість тисяч студентів не менш як за чотирма галузями освіти і здійснюється підготовка наукових кадрів не менш як з трьох наукових спеціальностей.” (ст. 23 законопроекту).

Наступний тип вищого навчального закладу у новому баченні МОН – академія. Передбачається, що академія працює в певній галузі науки і в ній “навчається не менш як три тисячі студентів за однією-двома галузями освіти і здійснюється підготовка наукових кадрів не менш як з двох наукових спеціальностей” (ст. 23). Законопроект не уточнює, що робити вишам, котрі не є вузькоспеціалізованими, проте мають меншу кількість студентів, ніж визначену для статусу університету. Водночас, такі університети існують, до прикладу, Національний університет Києво-Могилянська академія. Безумовно, для Могилянки завжди є варіант залишити історичну назву “академія”, проте окрім власне відмінності у назві, існує також суттєва відмінність у методах управління, зокрема фінансовою діяльністю, тому фактично зміна назви тягне за собою також обмеження можливостей в управлінні університетом.

Також передбачаються два інших види навчальних закладів, коледж (для здобуття ступеня бакалавра з кількістю студентів – не менше як одна тисяча) та професійний коледж (для здобуття рівня молодшого спеціаліста з кількістю студентів – не менш як п`ятсот студентів).

Таким є пропонований перелік типів вишів на заміну вочевидь неадекватній системі рівнів акредитації. Проте, найпростіший шлях не завжди є найкращим. Пропонований міністерством принцип розподілу типів вишів демонструє водночас намагання вирішити проблему та неспроможність розробити ефективну та дієву програму дій. Бюрократична машина МОН, для якої щоденна університетська реальність уявляється тільки у вигляді безкінечного потоку заповнених бланків, котрі міністерство постійно вимагає від освітян, і не могла виробити ефективної програми реформування системи вищих навчальних закладів. Незапрошення до участі в обговоренні та незацікавленість представників університетів у розробці відповідної програми і призвела зрештою до такої недолугої кількісної схеми, котра не враховує дійсного стану розвиту освіти та науки в кожному конкретному університеті.

Система академічних ступенів: про вигадану різницю між освітньо-кваліфікаційними та освітньо-науковими рівнями

Складна бюрократична логіка МОН створила розрізнення між освітньо-кваліфікаційними та освітньо-науковими рівнями, замість простого вживання загального терміну як-то “академічний ступінь” (з англ. - `academic degree`) або “університетський ступінь (з франц. - `grade universitaire`). За задумом чиновників, освітньо-кваліфікаційним рівнем є рівень, котрий здобувається для виконання роботи “у певних видах економічної діяльності”. Освітньо-науковий же рівень — це рівень, котрий присуджується за наукову роботу. Такі визначення є не тільки громіздкими, непотрібними та неприємними з мовної точки зору, але й створюють проблеми у розумінні і баченні місій кожного окремого рівня.

У новому законопроекті визначено три освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст (два-три роки навчання), бакалавр (чотири роки навчання, також може здобуватися після отримання рівня молодшого спеціаліста), магістр (півтора-два роки).  І якщо з першими двома все зрозуміло, то віднесення рівня магістра до “освітньо-кваліфікаційного” є дуже неоднозначним.

І українські чиновники, і документи Болонської системи постійно наголошують, що магістратура — це підготовка до наукової діяльності. Саме цим обумовлювалось зменшення набору на магістерські програми — мовляв, не піде ж така кількість людей далі займатися наукою. Особисто я не згідна з таким розумінням магістерських програм і переконана, що таке бачення було тільки виправданням для скорочення фінансування освітніх програм через зменшення наборів. Разом з тим, очевидний та неоднозначний перекіс з “наукового” розуміння магістерських програм до суто “економічного” є так само не прийнятним. Необхідно залишити можливість для існування магістерських програм різного спрямування.

До прикладу, у Великій Братанії існують різні види магістерських ступенів: MA (Master of Arts — магістра мистецтв) — навчальна програма з гуманітарних та соціальних наук; M.Sci (Master of Science, магістр наук) — навчальна програма з технічних, природничих наук; Mphil (Master of Philosophy, магістр філософії) — дослідницька навчальна програма спрямована на навчання в аспірантурі; у деяких університетах, як-то в Оксфорді і Кембриджі, існують додаткові магістерські звання, наповнення та кінцеве призначення яких визначає сам університет.

Інші країни так само пропонують різні варіанти магістерських програм — і дослідницькі, і навчальні. Проте пропонований варіант закону про вищу освіту настільки загруз в бюрократичній логіці нагромадження пустих слів, що, залишивши розподіл на освітньо-кваліфікаційні та освітньо-наукові рівні, обмежив шляхи розвитку магістерських програм в Україні. Безумовно, під визначення, дане в законопроекті, можна протягнути і дослідницькі магістерські програми, проте хто може гарантувати, що внаслідок таких визначень не буде скорочено магістерські програми з гуманітарних чи соціальних наук, котрі не мають прив`язок до “певних видів економічної діяльності”? Цей процес вже відбувається в Європі і зважаючи на масові протести академічної спільноти, наврядчи є найкращим європейським прикладом для наслідування.

Доктор... і ще раз доктор

Ще одним начебто досягненням пропонованого проекту є запровадження ступеню (цього разу — освітньо-наукового) доктора філософії (англ. — PhD, Philosophy Doctor). Цей ступінь є типовим для англо-саксонської системи, котра покладена в основу Болонського процесу. Щоправда, в українському варіанті з цієї системи скопіювали тільки назву. Фактично ж з законопроекту не видно, чим здобуття ступеню доктора філософії відрізнятиметься від існуючої на сьогодні апсірантури, окрім терміну навчання — його подовжили з трьох до чотирьох років. Насправді, навчання у європейській докторантурі суттєво відрізняється від аспірантури. Сьогодні українські аспіранти “навчаються” в аспірантурі досить умовно — єдині заняття, які для них проводяться — з філософії і англійської мови, і ще періодично — методичні семінари. Усе решта — на вільне опрацювання. Якщо додати до цього суму аспірантської стипендії (1000 гривень) та абсолютну відсутність будь-яких виплат для проведення досліджень чи хоча б на купівлю книжок, то стає зрозмілою низька якість переважої більшості дисертацій.

Навчання на докторантурі в європейських університетах є зовсім відмінним від українського.  По-перше, докторанта сприймають не як трохи дорослішого студента, а як молодого науковця і дослідника, з відповідною оплатою праці і статусом. По-друге, для невеликих докторантських груп проводяться спеціалізовані курси. По-третє, докторанти залучені до загальних досліджень, що проводяться на кафедрах чи факультетах. В Україні цього всього немає і не предебачається. Фактично, українські чиновники пропонують тільки змінити назву ступеню, нічого не міняючи по суті.

Доказом цього є той факт, що попри рекомендації Болонського процесу залишити один ступінь на третьому рівні — доктора філософії, в пропонованому законопроекті МОН є також ступінь доктора наук (термін навчання — три роки).

Фактично, законопроектом пропонується підігнати під уявлювану нашими чиновниками “європу” існуючу систему наукових ступенів, так, щоб в реальності нічого не міняти.

Доказом цього є розділ про повноваження Вищої атестаційної комісії. Скільки тільки не писалося про те, наскільки віддалене відношення до науки має ця установа і про безкінечно ускладнені бюрократичні процедури, котрі вона породжує та розвиває. Разом з тим, перелік змін щодо ВАК у пропонованому законопроекті, дуже легко аналізувати. Пропонується замінити назву посади  “старший науковий співробітник” на “старший дослідник” (кваліфікаційні вимоги до наукових посад затверджуються ВАКом). Все. Решта статті абсолютно переписана з чинного закону, тим самим залишаючи в силі абсолютно всі повноваження ВАКу у питаннях “контролю” за якістю наукових робіт. І нехай цей контроль виражається у придумуванні чергової схеми оформлення посилань чи кількості папірців, які треба зібрати, проте сам контроль залишається.

У наступній частині буде проаналізовано питання університетської автономії в пропонованому МОН законопроекті та відносинам влади між МОН та університетами, та всередині самих університетів.

Інна Совсун,

Києво-Могилянська Академія, Центр дослідження суспільства

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter