І знову про платні послуги в ВНЗ: скасувати не можна залишити

І знову про платні послуги в ВНЗ: скасувати не можна залишити

Кабмін таки відмінив найбільш одіозні пункти славнозвісної постанови № 796. Проте студентство лишилось невдоволеним. І для цього є причини…

12 жовтня у вир масових студентських протестів у 15 містах України Кабмін таки скасував  найбільш одіозні пункти славнозвісної постанови № 796, як-то плата за відпрацювання пропущених лабораторних занять, переведення з одного вишу до іншого, видачу виписок і надання довідок для осіб, що їдуть за кордон та деякі інші. Проте студентство лишилось невдоволеним і продовжує вимагати повного скасування постанови. І для цього є причини.

У оновленому вигляді постанова менше напряму зачіпає винятково права студентів, ті пункти, що залишились, стосуються так само і аспірантів, і викладачів. Так, залишились право університетів брати гроші за “консультування” та переклад документів для студентів, аспірантів та викладачів, що виїжджають за кордон (а про сприяння мобільності та інтеграції у світове освітнє товариство так люблять говорити наші політики).

Також університети отримують право збирати гроші за проведення нострифікаційних іспитів та консультування у процесі нострифікації (процедури визнання дипломів, отриманих за кордоном). Фактично, створюється абсурдна ситуація, коли держава встановлює певні (абсолютно бюрократичні та принизливі) вимоги, а потім за їх виконання ще й збирає гроші. Іншою вимогою, що слідує тій самій логіці, є, до прикладу,  пункт про оплату курсантами своїх форм, котрі вони зобов`язані носити.  

Безпосередньо права аспірантів зачіпає оплата за здачу кандидатських іспитів та надання “інших послуг, пов`язаних з підготовкою до захисту дисертацій”. Середня стипендія аспіранта складає 1000 гривень, що вже саме по собі не створює адекватних умов для наукової діяльності, написання дійсно цікавих дослідницьких проектів, розробки нових курсів тощо. Такої стипендії заледве вистачає на проживання, не кажучи вже про купівлю книжок, користування Інтернетом, поїздки на конференції тощо. Додайте до цього засилля ВАКівських вимог, що їх повинен виконати дисертант для захисту (більшість з яких не мають жодного стосунку до власне наукової роботи). У світлі цього введення плати за кандидатські іспити виглядає відвертим знущанням над молодими науковцями, що стимулюватиме до пошуків заробітків на стороні, замість написання дисертації.

Також чимало питань викликає введення плати за “організацію заходів, пов’язаних з утворенням навчальних, навчально-виробничих, наукових закладів, установ, центрів навчальних закладів.” У новому законопроекті “Про вищу освіту”, який запропонований Кабміном, існують вимоги щодо кількості наукових центрів у вишах, що потрібно для надання статусу “університету”. Даний пункт є прямим корупційним механізмом. Фактично, з одного боку, адміністрація університетів зацікавлена у якомога більшій кількості наукових центрів. З іншого – пропонується спокуса у вигляді можливості заробляння на цьому університетській адміністрації. Зважаючи на рівень зарплат та відсутність стратегічного бачення розвитку університетів серед більшості освітянської бюрократії, дуже легко припустити, що університети зроблять вибір на користь знімання плати за реєстрацію наукових центрів. Що, знову ж таки, стане черговою перепоною на шляху розвитку науки, адже можливість створення окремих наукових центрів часто є виходом для молодих вчених і дослідників, котрі не можуть реалізовувати свої проекти в межах закостенілих існуючих структур.

У постанові також передбачено, що університети зможуть брати гроші за проведення наукових досліджень чи експертиз. За кордоном, особливо у Сполучених Штатах, надання наукової експертизи за гроші великою мірою підпорядкувало розвиток науки потребам окремих корпорацій. Найбільшу кількість скандалів виникало через надання експертних оцінок для фармакологічних компаній. У випадку, якщо оцінка університету не збігалась з очікуваннями компанії-замовника, дослідникам зазвичай забороняється оприлюднювати інформацію про дійсний ефект того чи іншого препарату. І зараз це той шлях, яким пропонується йти і українській науці.

При цьому, попри останні зміни до Конституції, стаття 54 залишається незмінною: “держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв`язків України зі світовим співтовариством.” Так само незмінною залишаються заяви президента та представників уряду про необхідність входження до рейтингу кращих університетів світу. Та до використання нормативних ідеалів та законів України політики вдаються тільки у разі переходу до опозиції. Саме тому зараз депутати-опозиціонери активно розкритикували постанову №796, начисто забувши, що минулого року тодішній уряд Юлії Тимошенко активно лобіював ідентичне за своєю суттю рішення. Проте залишається відкритим питання щодо позиції освітян. Чому у той час як студенти виходять на вулицю протестувати проти введення платних послуг, до них долучились тільки одиниці викладачів? Адже сам текст постанови робить очевидним, що питання додаткової оплати за перебування в університетських стінах торкнеться не лишень студентів.

Пан Табачник, коментуючи введення платних послуг, сказав, що це потрібно першочергово університетам. Проте насправді, це потрібно чиновникам та політикам. Не забираючи у себе жодних прав щодо контролю за кожним кроком викладача чи студента (зокрема, у питаннях ревізії фінансової та господарської діяльності), уряд пускає ослаблені та неефективні університети у води вільного ринку, забуваючи про те, що в Україні Конституцією закріплене право на безкоштовну освіту і на творчу та наукову діяльність. При цьому університетам пропонується широкий вибір можливостей, як заробити – від збирання грошей з власних співробітників до надання перукарських та банно-пральних послуг.

Апеляція міністра освіти Дмитра Табачника до вже повністю знівельованої ідеї університетської автономії доводить ситуацію до абсурду. За автономією приховується зменшення фінансування освіти з державного бюджету, за рахунок залучення коштів студентів, аспірантів, приватних компаній, кого завгодно – тільки не бюджету. Йдеться про повну зміну філософії освіти, форсований перехід до того, що називається “комерціалізацією освіти” і, попри протилежну думку міністерських чиновників, дуже активно і широко критикується в Європі з її традиціями безкоштовної вищої освіти і навіть в Америці, де вища освіта в принципі є платною.

У цьому сенсі Україна є включеною в широкий “західний” контекст, щоправда, замовчується той факт, що наслідуються далеко не найкращі практики управління у сфері освіти. Наполегливі спроби перетворення освіти на товар, доступний небагатьом, відбуваються і в Європі, часто – під гаслами Болонського процесу. І там так само протестують студенти. Суттєвою відмінністю є масовість мітингів, а також залученість до них викладачів. До прикладу, у 2006 році відбулись протести проти комерціалізації освіти у Греції, Німеччині, Італії, Ізраїлі, Чилі. До 2009 року рух поширився та включав також такі країни як Хорватія, Австрія, США (особливо активно виступили студенти в штаті Каліфорнія, який має найбільш розвинену мережу державних університетів з-поміж усіх штатів), Велику Британію, Італію, Швейцарію, Іспанію, Голландію, Македонію, Польщу. У 2009 році відбулось кілька випадків захоплень корпусів університетів студентами.

Особливо цікавим є приклад протестів філософського факультету Загребського університету – активні та радикальні дії студентів у країні, що не належить до переліку найбільш розвинутих та економічно успішних, були спрямовані не лишень проти фінансових обмежень для студентів, але і проти нівелювання гуманітарних та суспільних наук загалом, котрі вочевидь не можуть приносити великих прибутків, проте покликані виконувати важливу функцію суспільної критики.

У контексті комерціалізації освіти наша держава вже зараз фактично включена в міжнародний освітній простір. Але чи такого включення ми хочемо? Сліпе слідування невдалим та криткованим західним практикам з переведення вищої освіти на приватне забезпечення (з додаванням української специфіки, як-то тотальна бюрократизація) навряд чи можна назвати успішною освітньою політикою. Проте важливо сказати про це вголос. Як це зробили українські студенти 12 жовтня.

Інна Совсун,

Києво-Могилянська Академія, Центр дослідження суспільства

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter