Болонська система в українському прочитанні: про підміну понять і бюрократизацію

Болонська система в українському прочитанні: про підміну понять і бюрократизацію

Ідея кредитно-модульної організації навчання, яку активно впроваджували під гаслами Болонського процесу, не має жодного стосунку ані до болонських реформ, ані до європейської освіти загалом...

Для освітянської громадськості в Україні Болонська реформа прирівнялась до введення кредитно-модульної системи, тотального переходу на тести при перевірці знань студентів та суттєвому збільшенні бюрократичної роботи, адже необхідно було проводити регулярні письмові перевірки знань (за які, звісно, ніхто не доплачував), переписувати навчальні плани тощо. Тому реакція більшості викладачів та студентів на Болонський процес є негативною. Проте варто зважати, що ключовими словами при критиці цієї системи є зовсім не “Болонський процес”, а “українське прочитання”.

Кредитно-модульна чи Європейська кредитно-трансферна?

Ідея кредитно-модульної організації навчання, яку активно впроваджували під гаслами Болонського процесу, не має жодного стосунку ані до болонських реформ, ані до європейської освіти загалом. Нею було просто підмінену систему ЄКТС (ECTS) – Європейську кредитно трансферну систему.

ЄКТС – це система накопичення і трансферу кредитів. За великим рахунком, йдеться про те, щоб розділити навчальне навантаження на кредити, однакові в межах національної системи освіти. Згідно з офіційним Довідником користувача ЄКТС, “кредити ЄКТС ґрунтуються на навчальном навантаженні, необхідному студентам для досягнення очікуваних результатів навчання. Результати навчання описують те, що, як очікується, має знати, розуміти чи вміти робити студент після успішного закінчення процесу навчання”.

Зважаючи на те, що головною метою впровадження ЄКТС є забезпечення мобільності студентів, ключовим елементом є прозорість та доступність інформації про навчальні програми для інших університетів. Тобто, якщо студент закінчив два семестри (чи триместри) у Варшавському університеті і хоче поїхати навчатися до Барселони, то університет Барселони повинен мати можливість, зайшовши на сайт Варшавського університету, побачити, що і в яких обсягах вивчив студент і, відповідно, зарахувати йому отримані у Варшаві кредити. Ось власне і все, що вимагається від держав, котрі приєднались до ЄКТС.

Кредитно-модульна система, розроблена українськими педагогами ще на початку 1990-х років (!), передбачає розподіл навчальних курсів на окремі модулі, кожен з яких повинен завершуватися певним видом письмової атестації (переважно – у формі тестів). Такі бюрократичні регулювання виявились особливо складними для гуманітарних спеціальностей, викладання яких не може бути загнано у чіткий формат тестів та розподілу на модулі.

Ідеєю кредитно-модульного навчання було офіційно підмінено ЄКТС у наказі МОН № 49 від 2004 року “Про затвердження Програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004-2005 роки”. У цьому документі у переліку заходів, котрі необхідно здійснити Україні пунктом 1.3 вказано “провести педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу на основі критеріїв ECTS та тестування у вищих навчальних закладах.” Після цього кредитно-модульна система у документі згадується ще шість разів. При цьому власне “болонська” система ЄКТС у документі згадується тільки двічі.

Таким чином, під гаслами Болонського процесу та наближення системи освіти до європейських стандартів було легітимовано втручання бюрократичних приписів МОН у безпосередній навчальний процес. При цьому, у самих документах Болонського процесу неодноразово наголошується на академічних свободах, автономії університетів тощо. Регулювання того, яким чином викладач повинен оцінювати студента, є очевидним порушенням цих принципів, проте це не зупинило міністерство.

ЄКТС по-українськи

Поступово ідею кредитно-модульної системи у міністерських документах все ж було витіснено і зрештою замінено на ЄКТС. У жовтні 2009 року було видано наказ про її запровадження в українських університетах. Проте публічного роз`яснення різниці між кредитно-трансферною системою і системою ЄКТС не було зроблено, не кажучи вже про відверте визнання помилки чи радше навіть відвертого непрофесіоналізму з боку МОН. Кредитно-модульну систему так само не було скасовано, що створило ще більший хаос та нерозуміння реформ з боку освітянської громадськості.

Варто також відзначити, що навіть запровадження ЄКТС в Україні відбувається з дуже специфічним “українським прочитанням”. Так, у більшості європейських країн “вартість” одного кредиту – 25-30 годин. Зважаючи на існуючу вимогу ЄКТС про те, що навчальний рік повинен складати 60 кредитів, навантаження європейського студента складає 1500-1800 годин на рік. Українські ж кредити становлять 36 годин, а навчальний рік, відповідно, – 2160 годин, що на 20-45 % більше, аніж у їх європейських колег.

Бажання якомога більше часу затримувати студентів в аудиторіях залишилась у спадок від радянського минулого. Тоді це було одним зі методів контролю за особистим часом студента. У результаті, у навчальних програмах залишився чималий перелік загальнообов`язкових дисциплін, якими перевантажені навчальні плани студентів І-ІІ років навчання. Тому студенти-фізики, до прикладу, так само як і політологи, повинні вивчати курс “Історія України”, який вони до того ж вже вивчали у школі. Пояснюється це необхідністю загального розвитку студента. Проте у більшості випадків такі обов`язкові курси перетворюються на звичайне відбування часу та абияке складання заліку чи іспиту.

Узагалі ж функцію загального розвитку повинна виконувати школа. У переважній більшості європейських країн учні старших класів починають спеціалізуватися в обраному напрямку, проте також вивчають якісь загальноообов`язкові дисципліни, як-то філософія чи основи знань про суспільство. Впровадження 12-річної освіти в Україні могло наблизити Україну до такої європейської практики. Проте її скасування ще більше віддалило нас від європейських стандартів якості освіти, про які продовжує говорити пан Табачник, навіть наголошуючи на специфічних зв`язках з російською вищою школою.

Визнання дипломів: складно, забюрократизовано й непомірно дорого

Взаємне визнання дипломів інших країн, котре є основою основ проголошуваної Болонської мобільності, так само залишилось недосяжною мрією, знівельованою в українських бюрократичних нетрях. Існуюча в країні процедура нострифікації дипломів і, особливо, наукових ступенів, є непристойно ускладненою, забюрократизованою, ще й на додачу – непояснювано дорогою.

Повна монополія ВАК на видачу дипломів, а також їх переатестацію та нострифікацію настільки суперечить ідеям про мобільність, що саме її скасування мало б стати першочерговим кроком Болонських реформ в Україні. Проте у цьому напрямку не було здійснено абсолютно нічого.

При цьому продовжує панувати думка, що, мовляв, навіщо нам полегшувати процедуру визнання дипломів, отриманих за кордоном, якщо українські дипломи ніхто не визнає. Та тільки при цьому кількість українських студентів, котрі навчалися за кордоном, щороку збільшується і на жодні проблеми з визнанням їх дипломів за кордоном вони не скаржаться.

З власного досвіду можу розказати, як проходить “нострифікація” українського диплому для навчання в іноземних університетах. Вступивши до університету Лунду у Швеції (який входить до топ-100 світових університетів за загальновизнаним Шанхайським рейтингом), від мене вимагалось тільки по приїзду на місце подати до адміністратора моєї магістерської програми оригінал диплому та його перекладену нотаріальну завірену копію. Після цього я розпочала навчання. Ніяких міністерств чи ВАК, процедура є максимально спрощеною і абсолютну безкоштовною. І головне – повністю у сфері відповідальності університету. Подібна ж процедура в Україні конче має проходити через ВАК і займає кілька місяців та значну суму грошей.

Нострифікація в Україні наукового ступеню, отриманого за кордоном, взагалі є абсурдною. Окрім купи бюрократичних процедур, фактично потрібно наново захистити свою дисертацію у спеціально створеній науковій раді. Тобто, отримавши ступінь доктора філософії в Кембриджі, науковець повинен потім довести українських фахівцям, що його дисертація заслуговує на визнання.

У результаті такої політики ВАК та МОН студенти та науковці, що отримали освіту за кордоном, залишаються абсолютно не мотивованими повертатися до України. Навіть якщо така людина готова була б працювати на суттєво нижчу українську зарплату, то необхідність проходження всіх бюрократичних процедур часто є вирішальним фактором, що змушує українців залишатися за кордоном.

Намагання Національного університету Києво-Могилянська Академія пролобіювати дозвіл самостійного визнання дипломів університетами, що мають статус дослідницьких, так само розбились об незаперечну бюрократичну логіку. В останній момент до пункту положення, що регламентував це питання, було додано формулювання “за погодженням з ВАК”. Таким чином, норму про самостійне визнання дипломів було фактично знівельовано і будь-який рух у напрямку досягнення дійсних цілей Болонського процесу було зупинено.

Європейці протестують, українці проковтують

Фактично, проголошені цілі Болонського процесу – мобільність і прозорість – повністю ігноруються Міністерством освіти і науки. А значить – і сама суть Болонського процесу проходить повз Україну. Те саме можна сказати і про впровадження інших європейських принципів вищої освіти – автономії університетів, розподілу навчання на три цикли з впровадженням реального навчального і дослідницького процесу на рівні аспірантури.

Слабкою втіхою для українського Міністерства освіти і науки може служити хіба те, що в європейських країнах впровадження Болонського процесу так само відбувається під специфічними національними соусами. Так, у багатьох країнах одночасно з переходом на трирівневу систему освіти почали вводити плату за навчання. Тут варто зазначити, що попри широко розповсюджену в Україні думку, в усіх західноєвропейських країнах (окрім Великої Британії) вища освіта завжди була безкоштовною. Відповідно, введення плати за навчання сприймається студентами і викладачами як порушення основоположних принципів функціонування Університету.

Проте суттєвою відмінністю українського та європейського впровадження Болонського процесу є те, що у європейських країнах студенти та викладачі виходять на масові демонстрації, відстоюючи своє бачення майбутнього вищої освіти. Українська освітянська громадськість, на жаль, висловлює свої заперечення переважно тільки в особистому спілкуванні. І допоки викладачі, студенти, дослідники не усвідомлять своїх прав та інтересів, до того часу жорстока бюрократична логіка продовжуватиме наступ на університети, дедалі поглиблюючи кризу освіти в Україні.

Інна Совсун,

Києво-Могилянська Академія, Центр дослідження суспільства

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter